Життя пустельних отців. Пресвітер Руфін

Християни перших століть дихали одним почуттям, яке ніякі слова не в змозі описати, що до того заволодіває і поглинає їх внутрішньої людини, що вони могли повторювати слова Апостола: вже не я живу, але живе в мені Христос (Гал. 2, 20)! Чи стане хтось заперечувати той сумний факт, що те безпосереднє кохання Христу, яке так жваво відчували перші християни, тепер явище, досить рідкісне? Чи часто ми зустрінемо те вогняне почуття, яке дихає, наприклад, у словах мученика, якого християни-брати намагалися було врятувати від смерті: “Благаю вас, не чиніть мені недоречної любові. Залишіть мене стати їжею звірів... Вибачте, я сам знаю, що для мене корисно. Ні видиме, ні невидиме – ніщо не втримає мене прийти до Христа. Вогонь і хрест, натовпи звірів, розсічення, розірвання, роздроблення кісток, відсікання членів, скруха всього тіла, усі люті муки диявола нехай прийдуть на мене, щоб тільки мені досягти Христа! Його шукаю, що помер за нас. Його бажаю, за нас воскреслого… Хочу бути Божим: не віддавайте мене світові. Пустіть мене до чистого Світла...